День захисників і захисниць України: ексклюзивне інтерв’ю Ярослава Волошина

Про це можна написати книгу. Якщо коротко, то я встиг стати сімейним лікарем, потім патологоанатомом, і зовсім випадково став офтальмологом, і ні краплі не жалкую, що так все обернулося. Хоча в студентські роки, на кафедрі офтальмології, в мене були дуже напружені стосунки з завідувачкою кафедри. В той час я навіть не задумувався про те, що можу бути офтальмологом – життя бурхливе та непередбачуване.

 

 

У 2014 році я закінчував університет, в Україні розпочалася війна, що не могла не зачепити мене, переживав і досі переживаю за долю рідної країни та людей. Спочатку я був волонтером, допомагав чим міг, навчав військових навичок першої домедичної допомоги, але відчував, що цього недостатньо, і можу зробити більше. Бажання бути корисним тут і зараз не відпускало мене.

 

В якийсь момент я вже розумів, що поїду в зону бойових дій, і коли випала нагода долучитися до військового добровольчого медичного батальйону, не вагаючись вирушив на Схід. Однокурсник та інші небайдужі люди допомогли купити захисну амуніцію, за що я безмежно їм вдячний, все інше купляв за свою стипендію. Обов’язки були простими та зрозумілими, це добре підкреслює гасло нашого підрозділу – «Заради кожного життя». Як результат, за час роботи медичного батальйону «Госпітальєри» врятовано майже дві з половиною тисячі українських чоловіків і жінок.

 

           

 

 

Я вважаю, що будь-яка професія благородна, якщо ти виконуєш свою роботу з любов’ю та професійно, з повагою до людей. Для мене не важливо, ким ти працюєш чи в якому статусі знаходишся, будь то маловідомий двірник чи заслужений професор університету. Благородно бути людиною, ось що важливо.

 

 

Мені хочеться приносити користь людям, робити щось суттєве та значуще одночасно. Зараз мені це вдається, зокрема, будучи офтальмологом.

 

На жаль, не завжди лікар може вилікувати людину, в такі моменти я зроблю усе можливе, щоб пацієнт вийшов з мого кабінету з відчуттям підтримки, посмішкою та хорошим настроєм.

 

Якщо говорити про зобов’язання лікаря: побутує думка, що всі лікарі складають клятву Гіппократа й зобов'язані її дотримуватися. Насправді це не відповідає дійсності. В моєму випадку, коли я мав складати клятву Гіппократа, я перебував на війні, але це не заважає мені бути професіоналом своєї справи.

 

Про комерцію я не можу говорити, в моїй роботі її немає. Я вважаю, що кожна людина, яка працює, заслуговує на достойну заробітну плату, щоб почувати себе комфортно, мати можливість подорожувати та насолоджуватись життям, вкладати в подальший свій професійний розвиток (а це, повірте, ой як не дешево). Збагачуватися духовно й морально. Дарувати емоції близьким людям і бути щасливим.