Больница №1

Дорогая Олена, так и пахнет заказухой.Когда человек ищет на свою голову приключения - он их всегда находит. Сталкивалась с Ив.Иванычем не один раз и в достаточно критичных для здоровья ситуациях. Он врач!!!. Таких еще поискать надо. Он человек!!! Я не буду писать от "бога", это слишком пафосно. Он просто Хороший человек, отзывчивый и добрый.А общие проблемы медицины не стоит переклыдывать на одного врача.Главное, что вы избавились от желчного, теперь вам будет легче и добрее жить. И, не плюйте в колодец ...

Мешканці Дніпровського району м. Києва. Олені — 52 роки. Про те, що в неї існують проблеми зі здоров'ям, жінка знала ще з початку літа, отже, коли одного ранку у понеділок відчула особливо гострий приступ болю, зібралася і поїхала до Міської лікарні №1 на Харківському шоссе, 121 — робити операцію з видалення жовчного міхура.


Трохи пізніше, коли до Олени приїхала дочка, хірург Іван Яворський завітав до палати. Він насварив змучену болем пацієнтку за те, що вона пила воду, розповів їй та її дочці, що з огляду на наявні симптоми підозрює у Олени найважчий стан — некроз підшлункової залози, при якому вмирає 95% пацієнтів. Також лікар зателефонував до якоїсь аптеки, замовив необхідні для проведення операції ліки вартістю 714 грн та наказав чекати не менше трьох годин від того моменту, як Олена востаннє пила воду. Коли час минув, ліки не були доставлені, тому стурбована дочка хворої вирушила на пошуки лікаря — просити поквапити аптекарів із доставкою. У відповідь на це пан Яворський у хамській формі заявив: «Ви що, кудись поспішаєте з цими ліками? Вам нема про що більше думати? Краще йдіть до палати, тримайте матусю за ручку, тоді від вас буде більше користі». Ошелешена молода жінка спробувала пояснити, що з огляду на озвучений лікарем діагноз та рекомендований ним час очікування дійсно вважає, що ліки мають бути доставлені якнайшвидше. Тоді хірург почав клеїти дурепу з родички хворої, сказав, що чекати необхідно й надалі, і, ніж псувати лікареві настрій перед операцією, краще їй взагалі забратися геть з лікарні. На це дочка, якій протягом кількох останніх годин довелося спостерігати за нелюдськими стражданнями рідної матері, відчайдушно заявила хірургу Яворському, що ладна піти, але повернутися зі знімальною групою з телебачення.


Оте згадування телебачення подіяло на лікаря, наче червоний прапор на бичка. Роздратований не на жарт послідовник Ппократа почав волати на всю лікарню, що за добро, яке він несе усьому людству, його лякають знімальними групами, але він не боїться нічого, і якщо вже знахабнілі пацієнти та їх родичі так до нього ставляться, то нехай самі їдуть містом, куди їм завгодно та самі шукають ті яшм. Зателефонував та відмінив доставку ліків, відмовився повідомити дочці Олени адресу та телефон аптеки, аби вона сама поїхала туди. Одним словом, здійняв абсолютно не гідний високого звання лікаря галас, почав збирати навколо себе інших пацієнтів, медсестер та лікарів та розповідати усім, як йому, лікарю, що творить добро, погрожуть телебаченням. Вдавався до психологічного тиску, неодноразово згадував про сумнозвісні 95% смертельних випадків та реанімацію, відмовлявся проводити операцію ендоскопічним шляхом та зрештою змусив вимучену болем Олену благати про вибачення та вмовляти поновити замовлення на доставку ліків. Після того шановний лікар Яворський став трохи чемнішим, навіть згадав, що Олені необхідно здати ще деякі аналізи і запевнив, що вже найближчим часом почне оперувати. Через певний час операція таки відбулася і, здавалося б, це і мало стати завершенням буденної історії, але найцікавіше розпочалося наступного дня, коли Олена опритомніла після наркозу. Але про це іона краще розкаже самостійно:


Наступного дня Іван Іванович завітав до палати, був дуже приязним та веселим і повідомив, що операція відбулася блискуче, без жодних ускладнень. Некрозу/яким він повсяк час лякав мене із дочкою напередодні, виявлено не було, каміння з жовчного міхура до проток не потрапило. Також лікар розповів, що у лікарні наявне найкраще обладнання та повідомив, що така операція коштує
7-8 тисяч гривень. Я сказала, що не маю таких грошей і можу запропонувати лише одну тисячу, адже ми вже заплатили за ліки і матеріали для операції та за анестетики, що разом коштувало нам півтори тисячі гривень. Яворський знову завів улюблену розмову проте, що прагне творити добро, яке я не ціную і сказав, що для нього та його бригади асистентів згоден отримати дві з половиною тисячі гривень.


Ми почали радитися у родинному колі: що робити і де взяти гроші. Зрештою, Міська лікарня №1 є державним медичним закладом, нас не попереджали про платні послуги і жодних паперів стосовно якоїсь платні ми не підписували. Лікар вимагав гроші для себе особисто. Протягом кількох днів, коли Яворський очікував на «винагороду», він вів себе не етично, не відповідав, коли випише мене до дому, з дня у день відкладав процедуру зняття дренажів. Отже, ми вирішили внести 500 гривень до благодійного фонду лікарні, а Яворському у «винагороді» відмовити.


Розмову з Яворським наодинці моя дочка почала з питання про мій стан здоров'я. Хірург відповів, що стан здоров'я — чудовий і за два дні я зможу піти додому. Після того дочка сказала, що не буде йому платити. З її слів, з нею він розмовляв доволі чемно, не торгувався, як зі мною і сказав, що як
буде, так і буде.


Одразу після тої розмови Іван Іванович прийшов до мене в палату, сказав, що мені необхідно провести ще деякі обстеження і за дев'ять днів він направить мене до військового шпиталю, де за п'ять тисяч гривень мені проведуть процедуру чищення проток від залишків каміння (якого, за його попередніми словами, там ніколи не було!) що не вдалося видалити підчас операції (блискучої!). Мене це не влаштовувало і я звернулася до завідуючого відділенням, який власноруч зняв мені дренажі та виписав наступного дня. У день виписки я попросила Яворського дати рекомендації стосовно мого післяопераційного стану. «Не пам'ятаю. Вас, хворих, багато, а я один», - відповів лікар. Знімати шви мені довелося взагалі у іншій лікарні.


Історія Олени — яскравий приклад боротьби з корумпованістю кожного з нас. У такій ситуації питання, яке кожен ставить сам собі, звучить приблизно так: як можна не дати гроші лікарю, який врятував життя, адже у лікарів такі маленькі зарплати? Цей перелік можна продовжити. Ми маємо здавати гроші до дитячих садочків та шкіл, адже хочемо, щоб наші діти були забезпечені необхідними речами та увагою вчителів, у яких маленька зарплата, ми мусимо сунути сотку сантехніку, бо зарплата маленька і, взагалі, навряд дочекаєшся його наступного разу без тої сотки. Все це правда. Але правда також і те, що ні Яворський, ні вчитель, ні сантехнік чи хтось інший не лізе до нашої кишені і не витягує звідти гроші. Ми самі їх витягаємо та даємо. Це — явище тотальне. Чи можна якось по-іншому це вирішувати? Можна, але нащо кудись ходити, жалітися, погрожувати, щось комусь доводити, одним словом, витрачати даремно дорогоцінний час, коли можна «відмазатися»?